Минув рік з того моменту, як було звільнено місто Ірпінь. Нагадаємо, внаслідок бойових дій у місті було пошкоджено близько 70% житлового фонду. Тисячі ірпінців залишилися без житла і зараз змушені шукати прихистку у родичів, друзів чи орендувати квартири. Тимчасове, безкоштовне житло отримали небагато з тих, хто його потребує – їх поселили в кімнати колишнього санаторію “Дубки” та в модульному містечку.
Як живуть у тимчасовому містечку ірпінці, на що сподіваються, дізналися Vesti.ua.
Проблеми вже виникають
У травні минулого року в Ірпені на базі колишнього санаторію “Дубки” місцеві органи влади відкрили тимчасовий притулок для тих, чиє житло було зруйноване під час бойових дій. А в Ірпені серйозно постраждали понад 10 тисяч житлових приміщень. Саме тоді у старому корпусі колишнього санаторію почали з’являтися перші жителі з-поміж пільговиків та соціально незахищених верств населення. Попри те, що вікна кімнат були затягнуті плівкою, не було гарячої води та можливості випрати й приготувати їжу, кількість охочих отримати тимчасовий прихисток зростала. Люди поверталися до міста, всупереч заклику мера залишатися там, де вони зараз перебувають, бо з житлом проблеми. Сьогодні, практично через рік, Vesti.ua знову відвідали санаторій “Дубки”, щоб дізнатися, що ж змінилося. І, якщо чесно сказати, багато.
По-перше, територія, де раніше росли дерева, тепер зайнята модулями.
По-друге, одноповерховий старий корпус санаторію сьогодні не впізнати – у віконних рамах з’явилися шибки. На вікнах висять фіранки та штори, а підвіконня прикрашають горщики з кімнатними квітами та фігурками, видно, що мешканці намагаються створити затишок. Біля корпусу з’явилася велика сушка для білизни, до якої постійно підходять місцеві мешканки: хто повісити випране, хто зняти висохле. Переважно у дворі крутяться пенсіонерки та діти.
“Так, майже рік тут живемо. Вже звикли до умов. Навіть зиму пережили без світла та тепла. Опалення нам дали пізно, у листопаді, а потім розпочалися відключення світла. Куталися у все, що могли, і навіть в одязі спали”, – розповідає Світлана.
Але найгірше було з приготуванням їжі. Ті електроплити, що встановили, зламалися, а до маленьких, на дві конфорки, всі у черзі стоять. І проблеми виникають – комусь хочеться варити три години холодець, а комусь потрібно приготувати гарнір або засмажку зробити, каже Алла. І стверджує, що побут погано налагоджений. Ось одна з пральних машин уже почала протікати, а встановили нові минулого літа, спонсори подарували.
“От якби знайшовся спонсор і подарував кожній кімнаті електроплиту, нехай навіть на одну конфорку, Оце було б чудово. Бо їх не накупишся. Вони не довговічні та згоряють”, – нарікає Алла.
Як зізналися місцеві мешканки, із благодійністю вже туго. Якщо минулого року давали хороші продовольчі та промтоварні пайки, то цього року допомога різко скоротилася. Тільки перед Великоднем безкоштовно роздавали паски. Ну це й не дивно, бо Ірпінь, попри всі руйнування, вже втратив статус зони, де велися бойові дії. Тому жителі, які отримали тимчасове житло, тепер можуть розраховувати тільки на власні можливості та на адресну допомогу.
“Якщо хтось захоче допомогти, нехай кожному роздасть, а не передає це коменданту всього нашого містечка. У нього нічого не випросиш. І ми навіть не знатимемо, що і скільки дали. Ось якщо зламається пралка, він нам нову не дасть, хоча знаємо, що ще влітку йому на зберігання нові давали, запасні”, – стверджують старожили “Дубків”.
Модулі ростуть, як гриби
Як зізналися жінки, благодійна допомога зараз – велика рідкість, але все ж таки є. Ось прийшла перукар – наводити красу жінкам. Так само, вже більше як тиждень тут лікують зуби місцевим жителям стоматологи від ізраїльського центру. Як і раніше, обідами годує World Central Kitchen, і не тільки жителів модульного містечка, яких стає більше з кожним днем, а й соціально-незахищених жителів Ірпеня. Але все строго по талонах.
“Щойно звільнили Ірпінь, ми готували для всіх жителів годували у 17-й школі. Але як тільки відкрилася їдальня в “Дубках”, на день Незалежності, ми сюди перейшли. Але годуємо не тільки тих, хто мешкає у “Дубках”, годуємо й жителів модульного містечка в Бучі, а також місцевих жителів із соціально незахищених верств, пенсіонерів, тих, хто втратив майно, переселенців. Ми видаємо талони, бо почали зловживати: приходила одна людина, але набирала по кілька порцій із собою, нібито для хворих родичів, і після цього вирішили на винос давати лише одну порцію і лише на того, хто талон пред’явить. Тобто, чи їси на місці, чи неси з собою”, – розповідає адміністратор їдальні Анастасія Рогочко.
Сьогодні у “Дубках” годують приблизно 500 людей, – горить Анастасія. І, як зазначає дівчина, поки що вдається знаходити гроші на харчові продукти, ціна на яких постійно зростає. Допомагають іноземні спонсори та донори. Але як довго це триватиме – невідомо.
Модульні будиночки, які надала Польща, різко вирізняються на тлі старого цегляної будівлі – єдиної, що залишилася від санаторію, збудованого ще в радянську епоху. І продовжують встановлювати нові, розчищаючи площу. Два модулі ще порожні, туди підводять каналізацію та світло. Хоча кажуть, що всі кімнати вже розподілені. У кожному модулі – 21 кімната на чотири ліжкомісця, жіночий та чоловічий туалети, душові, кухня, ігрова дитяча та пральня. Все тут працює на електриці. Тому під час відключення світла взимку довелося несолодко.
“Самі по собі будиночки теплі, але коли відключали світло і пропадало опалення надовго, довелося померзнути. А коли давали, світло, бачили б ви, яка була суєта – хтось біжить прання запустити, хтось чайник гріє, хтось їжу готувати чи в душ… Загалом, суєта та штовханина. Головне було – ні з ким не посваритися. Адже люди проживають різні, а тут, як у гуртожитку, треба домовлятися та поступатися”, – розповідає мешканка модульного містечка Тамара.
А серед мешканців, яких в одне місце проживання загнало лихо, люди з різними характерами, і сварки на побутовому ґрунті – не рідкість. Як зізнаються співрозмовниці пенсійного віку, якщо одні хочуть тиші та спокою, знайдуться такі, що люблять галасливі компанії. Особливо молоді люди.
“Ой, буває, що збираються випити. Молодь. І всяке буває. Ну, там, не лише галас, а й скандали. Якось було, що тут один чоловік із ножем бігав за сусідами. Поліцію довелося викликати. Але це, скоріше, виняток із правил. Такого, щоб тут хтось когось ображав або в когось крав, немає. Ну тільки ось чайники вкрали з цегляного корпусу, і тому, що корпус не закривається, а модульні закриваються на ключ. І ми тут усіх своїх знаємо та чужих не пустимо. Ось, сидимо на лавці, охороняємо вхід”, – жартує Ніна, яка разом із сусідкою по кімнаті гріється на сонечку.
Як розповідають жінки, обом нікуди йти. Днями зносять Тамарин будинок на Северинівській, де була квартира, а в Ніни не відновили після пожежі. Та і її квартира повністю вигоріла, у жінки нічого не залишилося. Їй доводиться починати життя з чистого аркуша, і це у 70 років.
Серце не витримує
Як вважають жителі, їм дуже пощастило, що знайшлося місце в модульному місті, тому що охочих тут оселитися дуже багато. Сотні людей оббивають пороги мерії, сподіваючись на ліжкомісце. Але є такі, кому його дали, але вони тут не проживають. А місце тримають, і ніхто це не контролює.
Але з іншого боку, це і зрозуміло – не в багатьох виходить витримати стрес і адаптуватися до нового життя нових реаліях. З перших поселенців вже двох немає в живих – не витримало серце. У модульних будинках теж уже був похорон. І, як поскаржилися жінки, “швидкі” не приїжджають на виклик до людей похилого віку в модульне містечко. А в комендантську годину немає можливості кудись хворого відвести, навіть якщо й машина. От і вмирають люди, не дочекавшись допомоги.
Настрій мешканців не можна назвати райдужними.
“Я вам передати не можу, як хочу додому, але дому немає. Він повністю зруйнований. Я навіть не знаю, чи встигну його відбудувати до смерті на свою мізерну пенсію. Нам ніхто не обіцяє допомогти, як у Бучі: знайшовся іноземець і будує будинки людям. У нас поки що тільки їх зносять. Я ніколи в житті нежила у гуртожитку, але на старості років тут опинилася. Щоб не збожеволіти, завела собаку, взяла з притулку. Ось із нею вдвох гаємо час. Я вже навіть не будую жодних планів. Дуже важко жити”, – зізнається комендант Ніна.
Як зізналися всі жителі модульного містечка, вони відчувають, що застрягли тут надовго, якщо не все життя. Люди не вірять, що їм колись дадуть власну квартиру або ж відбудують приватний будинок замість зруйнованого, стертого з лиця землі. По суті, маленька кімнатка або ліжко-місце – це єдине, що у них є, на що вони зараз можуть розраховувати.
